Не показуйте мені фільмів про кохання, про ці всі ванільні почуття. Не надихає. Покажіть про людину, про її становлення, про боротьбу зі своїми слабкостями, про розвиток, про інтелект, його можливості ще далеко не відкриті, а ці всі казки про закоханих та щасливих навіюють на мене нудьгу.  

Про "украдене щастя", театр та стосунки

Фарс, гра, вихор яскравих кольорів, емоції, сміх, прожектори, овації – перше, що спадає на думку, згадуючи театр. Я не прихильник модернізму у будь –якому виді мистецтва, у тому числі і в театрі, тому зазвичай відвідую класичні п’єси та вистави. Не можу назвати себе великим знавцем, театрознавцем, писатиму з точки зору пересічного глядача, який просто відвідує театр заради естетики, емоцій і усі знання справи обмежується згадками про стародавню Грецію, зародження перших комедій, трагедій,  та творчістю кількох вітчизняних та світових драматургів.  Зазвичай усі відвідані мною вистави мали елемент комічного, розважальні, сатиричні, так краще покажеш усю абсурдність чи недоречність багатьох речей. Остання, яку відвідала – постановка п’єси Франка «Украдене щастя». Твір знайомий ще зі школи, пригадую,  як переглядала фільм. Тому сюжет уже давно знайомий, а точніше його вісь. Самі ж нюанси тепер яскраво освіжилися в пам’яті. Хто винний? А хто в кого вкрав щастя? Питання, на які кожен дасть свою відповідь. Та звучать вони актуально і зараз, адже ніщо не міняється в людських стосунках: кохання, ненависть, зрада присутні у будь-яку епоху. А дійсно, що можна вважати зрадою? Шлюб Анни з Миколою, коли порушила дану Михайлові обіцянку бути лише його чи вже її зраду законному чоловікові? Чи зраду самій перед собою, від боротьби за своє щастя? Анна виглядає слабкою жінкою, яка інтуїтивно тягнеться до сильного чоловіка.  Душевна доброта і простота Миколи не в змозі дати їй того, чого не вистачає їй самій – сили волі і твердості характеру. І дійсно,  недарма такі два протилежні чоловіки, різних за темпераментом, за виявом волі.  Можливо, якби не такий контраст, то історія завершилась б по-іншому.   Якби не таке суспільство, історія теж б завершилась по-іншому.  Бо все-таки час,  в якому живемо, і суспільні моралі визначають багато чого. Чи жили б вони у місті, де ніхто нікого не знає і легше загубитись у натовпі. Та всі фактори склались так,  що фінал – драматичний.  А хто винний? Всі. У п’єсі не має відповіді на питання, бо той заплутаний клубок емоцій і почуттів кожен потягне в іншу сторону. І три години вистави я слідкувала за емоціями, що йшли зі сцени. Нехай це гра, актуальність питань не зменшується та й навряд чи суспільство так змінилось від тоді щодо тих, хто вирішує жити по-своєму, а не за тенденціями.

Уже і закінчилась вистава,  і актори вийшли під гучні овації, і ми покинули стіни театру,  а я все ще перебувала під враженнями. Варто прийти, не пошкодуєте. А на другий день перечитала твір, щоб зрозуміти наскільки театрали відійшли від оригіналу.  Хочете знати наскільки? Дивіться і читайте, бо на мою думку, то мінімально.

Море

Море … воно величне, …воно безмежне…  мінливе і підступне… але все рівно манить. Небо затягують хмари, десь там, з півночі, воно починає темніти і перші нотки грози уже можна відчути у тому вітрі, що жене морські хвилі. Піняться, білими гребінчиками викочують на берег, біжать наввипередки. Куди?  Я ступаю у воду, відчуваю морську прохолоду на своїх ступнях, бачу, як хвилі обмивають ноги. Іду по піску, сліди змиваються хвилями, так наче їх і не було. Так наче і нас не було на цій планеті. Вітер розвіває волосся, воно неслухняно миготить перед очима і доводиться притримувати його рукою . Вдихаю морське повітря.  Наді мною летить чайка. Пустий пляж, лише чайки впевнено крокують поряд. Нарешті! Тепер вони тут повноправні господарі, а не ті обпечені тіла, що шкваряться годинами, ліниво перевертаючись з боку на бік.  Я мимоволі зупиняюсь, спостерігаючи  за ними. Чайка заходить у воду, прислухаючись до чогось, роздумуючи, тоді змахує крилами і піднімається вверх. Отака свобода дій! Чіткий політ! І внизу безмежне море. Може, йому і є межа, це ж не океан, але в моїй уяві воно саме таке: синє, мінливе і безмежне, зливається з горизонтом.  Це одна з тих митей, коли розум очищується від думок, гучний двигун мозку виключається  і настає тиша в моїй голові, спокій. Нема думок, страхів,  збудованих лабіринтів підсвідомості. Нема спогадів, що вриваються в реальність. Спокій, море, мої плечі в обіймах вітру. Мої ноги в свіжих дотиках хвиль. Намокли краї сукні, та мені байдуже.  Знову прилітає чайка. Це та мить, коли живеш відчуттями, ірраціональними, не до кінця зрозумілими, коли логіка і розум, отой невпинний двигун і генератор прийнятих рішень замовкають, поступаються місцем чомусь більшому.

Харків, день11- 20

Харків:

День одинадцятий

Раптово почалось літо. Так-так, спека вдарила несподівано і ми виявились неготовими до неї, принаймні морально. Хоча, з нашою погодою уже варто звикнути до різних несподіванок. Але не про це я сьогодні хочу розповісти. Я говоритиму про свою нову знайому, Вартуї.  Власне, ми працюємо разом, але оце вчора познайомились ближч поза роботою. Вона молодша від мене на чотири роки, вивчає психологію, правда заочно, бо вартість нашого навчання не відповідає якості. Здавалось, нічого б особливого, але мені хочеться про неї тут розповісти. Вартуї – наполовину вірменка, хоча з вірменської зовнішності лише темне волосся та карі очі. Ім’я – ось, що в першу чергу вказує на вірменські коріння. ЇЇ назвали так за проханням дідуся, який помер, так і не потішившись внучкою. Вартуї народилась в Ужгороді, де прожила 12 років, а тоді, коли батьки розлучилися, мати повернулась у Донецьку область разом з двома дітьми. Три роки тому Вартуї переїхала до Харкова, де навчається, а тепер і працює. А мати з братом аутистом проживають в селі неподалік від Донецька. Це Україна, це ще Україна, запевнила вона мене. Ми живемо в Україні.  Хоча, здається, їй самій було важливо озвучити це чи щоб розвіяти стереотипи чи щоб показати, що не все так погано , як здається спочатку.  Вартуї на роботі спілкується російською, але зі мною вона перейшла на українську. Говорила, що моя українська їй ріже вуха, бо тут такого не почуєш. І це водночас і незвично, і гарно.  Що мені сподобалось у Вартуї, вона вміє щиро радіти. Стільки простих речей у неї викликали щирий захоплений вигук: Ух ти! Безпосередньо, без фальшивої ноти. Я навіть на мить задумалась, чому я так щиро дивувалась востаннє і не могла пригадати.  Вартуї багато розповідала про себе, сім’ю, про те, як переносила тону дров за одне літо, бо ж мамі треба допомагати, про те, наскільки важко зберігати баланс , коли батьки тягнуть тебе у дві крайнощі, про Ужгород, за яким сумує. ЇЇ особистість мені поєднує не стільки дві різні нації, скільки нас самих, розділених по два береги Дніпра. Тільки тут Україна в ній одна,  без окремих героїв та ідеологій, без заходу та сходу, а проста, працьовита, щира, яка трохи боїться зробити невірний крок і потребує підтримки збоку. Дивно, що такі асоціації в мене викликає дівчина з вірменським іменем.   Вартуї розповідала про школу, про дитинство, про те, що треба в собі знаходити сили для боротьби, якщо хочемо жити.  Я інколи впізнавала свій максималізм у її репліках.  А навколо так мало щирості.

День дванадцятий

-          Are you somewhere feeling lonely ? – питає Ліонел Річі у пісні. 

-          - Yes, I am, - так і хочеться відповісти. Тільки-от то мене ніхто не питає.  А може просто все перемішалось, і втома, і напруга, і головгий біль, і практично безсонна ніч, і раптова спека.

День тринадцятий

Переломний. Просто здали нерви. Причина, мабуть, тут не одна. Все, що накопилось, раптом вирвалось на волю. А приводом стала не дуже вдала зміна на роботі. В один з моїх нових обов’язків входить спілкування з розлюченими клієнтами і сьогодні це мені явно не вдавалося.  Після двогодинної розмови мої нервми були на волоску. Усі пояснення, вибачення і так далі здавалось заходили в глухий кут і розмова крутилась навколо того самого. В якийсь момент відчула, що мені просто потрібно вийти, щоб вхопити бодай ковток свіжого повітря.  Здавалось, якусь мить і я просто втрачу контроль і зірвусь. Нервовий комок підступав до горла і я роззирнулась навколо, напевно поглядом шукаючи допомоги, чи підтримки. І тут, різко, але впевнено в моїй голові прозвучало : Візьми себе в руки. Ти маєш з ним справитись, інакше ти б тут не сиділа. Нема більше нікого, щоб вирішити це питанння. То маєш зробити ти.  Я перевела подих. Нервовий комок відступив і якимось чином до мене поверталась рівновага. Клієнт втихомирився теж. Напевно, ми обоє досягнули точки кипіння, а після апогею, все іде на спад. Такі закони.

День чотирнадцятий

Неділя. Харків накрила гроза. Раптово небо зникло з горизонту і сіра стіна дощу накрила місто. Вітер увірвався у розчинене вікно, зриваючи постери зі стін, обіймаючи холодом.  Потоки води полились за шибкою,  шум дощу замінив усі інші звуки. З острахом зиркаю крізь шибку і бачу перед собою сіру стіну.  У такі моменти відчуваєш себе малим і нікчемним порівняно з природою. Тоді мені завжди моторошно всередені, так наче такі от бурі ще раз підкреслюють слабкість нашого існування. 

День п’ятнадцятий

Робочий вечір пройшов на диво спокійно. Що зовсім не подібне на понеділок. І знову гроза.

День шістнадцятий

Продуктивно.  Підготовка до занять, два заняття, тоді знову робочий вечір.  У сумі майже дванадцять робочих годин.

День сімнадцятий

Вихідний.  Перший день літа, тільки от якийсь не літній він. Захмарене небо, прохолодний вітер. Погода міняється. Головний біль. День, коли майже нічого не зроблено, бо мозок відмовлявся працювати. Навіть читати щось і то не хотів.  О сьомій вечора він просто сказав мені : я втомився, іду спати і поринув у дванадцятигодинний сон

День вісімнадцятий

На роботі було жостко. Напевно, одна з тих змін, коли все горить і часу немає навіть на те, щоб вийти і випити чаю.  Шалений темп, і все одночасно. Після такого я вирішила, що заслуговую на винагороду.  А так як зараз сезон клубніки, то винагорода очевидна ) . Листівку отримано, тепер вона знаходиться в руках у свого адресата. Тільки от йому вона не дуже сподобалась чомусь. 

День дев’ятнадцятий

Третій робочий тиждень добігає кінця. Ще завтра і два вихідних. Чекаю.  Згадую дім і вкотре запитую себе – чи правильно я все роблю? Відповіді не має . Як там кажуть , рішення треба приймати і робити їх правильними. Значить, все вірно і оглядатися назад нічого не вирішить.

День двадцятий

Придбала Гордера «Помаранчева дівчинка». Читала її вже давно, але книги так і не мала, а останнім часом її і не було в книгарнях. Тому, запримітивши її на книжковій полиці, уже знала, що придбаю. Тільки от нового читати далі немає, треба знову навідатись в книгарню. 

Лірика

Життя мчить вперед під небосхилом,
а вдалині десь майорить блакить,
тріпочуть підняті вітрила,
а невідомість… лякає та манить.
Плетуть сітки невпинні долі
і розставляють нам пастки.
А ми, засліплені, слабкі, граєм ролі
з невідомих авторів уривки п’єс.
Життя – театр, а ми актори.
Колись ж отак Шекспір казав.
Творці чи виконавці лиш чужої волі?
І хто відповідальний за фінал?
Ми скептики? Герої? Пацифісти?
Аскети? Циніки? Чи гедоністи?
У лабіринті мрій, страхів, ілюзій
шукаєм тихий ми причал.
А час лиш набирає обороти,
пора вже братись за штурвал.
Ми знову йдем долати повороти
Поки не вийдемо в фінал.

Харків, щоденник: перші 10 днів

Харків

День перший

Сьогодні Харків зустрів мене сонцем і зеленню дерев. Пригадую, як приїхала сюди на початку лютого, тоді ще лежав сніг і сірі будинки здавались ще сірішими. Зара же зелені барви весни добавили кольору цим сірим стінам і все не виглядало таким сумним та похмурим. Це навіяло на думку, що значить на цей раз час ітиме швидше, а не тягнутиметься безкінечную рутиною сірого неба.

Зрештою, майже два місяці часу, який потрібно максимально ефективно використати. Два місяці роботи над собою, час зайнятись тим, що завжди відкладаєш. Щось читати, писати, вчити, відіспатись, працювати над своїми навичками. Тоді і не так відчуватиметься туга за додом. Зайняти мозок всім, щоб не думати про болюче.  І головне – не лінуватись J

День другий

Яскраве ранкове сонце змінилось хмарами. Затягує небо. Десь навіть прогриміло, лякаючи грозою.  Прогулянку по набережній доведеться перенести на більш сонячний день. Крізь відчинене вікно долинає гуркіт машин, але не відчинити вікно неможливо, потреба в свіжому повітрі переважає над дратуючим шумом з вулиці.

День третій

Вихідний, який провела насолоджуючись весняним містом. Сьогодні влаштувала цілу фотосесію харківським фонтанам. Їх тут виявляється багато. Фонтан закоханих, дзеркальний струмінь – це ті що я знаю з назвами і ще десь чотири –п’ять, що для мене просто фонтани. Люблю спостерігати, як піднімається та опускається вода, як летять бризки, простягнути руку, щоб вловити декілька прохолодних крапель. Найбільшою радістю стала веселка, яка просто вигравала над струменями води. Найбільший  – це фонтан дзеркальний струмінь, саме там я і зловила веселку, кілька хвилин просто милувалася нею. Вираз обличчя мабуть нагадував дитину, яка побачила щось незвичайне і щиро цьому радіє. Так і я. Яскрава веселка над фонтаном, тепле сонце, бризки води, зелень дерев – це все наповнює енергією, якою хочеться ділитись.

День четвертий

Знову ранкове сонце змінилось хмарами.  Довелось чекати у переході метро, поки вщухне дощ. Зіщулившись я визирала з-за спин людей, курток, парасоль, очікуючи побачити сонце. Дощ ішов недовго, такий літній, короткий, лише налякав всіх своєю присутністю. Хоч він і перестав згодом, та захмарене небо свідчило про протилежне.

День п’ятий.

Похолодало, сьогодні в планах побути вдома, почитати, приготувати щось смачненьке. Мені навіть захотілось щось приготувати самій собі, дивина J .  За вікном донедавна стояла стіна дощу, здається затягнуло надовго. Можна офіційно оголошувати сезон дощів відкритим.  Чай з лимоном, улюблена музика, печиво, здому спостерігати за погодою набагато приємніше.

День шостий

День проведений на одинці з собою. Зрештою, таких днів мало, але інколи вони бувають теж потрібні. На завершення влаштувала перегляд фільму «Їсти, молитися, кохати», пляшка сидру, пачка чипсів до кіноперегляду. Не дуже інтелектуально проведений вечір, але на той момент мені хотілось трохи розслабитися. Не завжди ж можна працювати. У фільмі прозвучала фраза про американців. Дослівно не пригадую, але суть така : американці не знають, що таке задоволення. Вони собі його не дозволяють. Вони тільки працюють,  не даючи собі права розслабитися.  Я усміхнулась. Це стосується і мене. 

День сьомий

А взагалі я дуже погано сплю. Я прокидаюсь о п’ятій ранку від того, що мені наснилися всякі жахіття та нісенітниці, тоді засинаю знову, тоді прокидаюсь і так декілька раз. В результаті ранок починається із відчуття втоми. Здавалось, моя підсвідомість намагається під ранок вирішити усі ті речі та питання, які я відклала на потім, поставила , виражаючись англійською on hold, вважаючи, що зараз їх ще не варто вирішувати.  Чи може то ті думки, які я вперто ігнорую протягом дня, беруть гору уві сні, коли свідомість спить і уже не може отак твердо заявити свої права. Як би там не було, прокинулась сьогодні знов, відчуваючи головний біль і втому. 

Недільний ранок погожий і сонячний.  Кава стоїть поруч, коли пишу оці рядки. Раптом захотілось масажу, щоб хтось розімнув мої плечі, які починають нити від сидячої роботи. А ще захотілось «тепла твого тіла» як співає Вакарчук.

У таку погоду просто гріх сидіти вдома і я вирішую прогулятись з нашим HR Катею до парку Горького. Мені подобається цей парк. Тут багато атракціонів, але найбільші мені подобаються різні статуї дітей, то вони грають спорт, то читають книжку, то знайшли черепаху. І кожний раз я натрапляю на якусь нову. Цікаво, коли вже всі познаходжу. Свого роду як квест. Катя – дуже позитивна і балакуча. Вона родом із Запорізької області і дуже любить розповідати про своїх предків. Дідусь родом з Коломиї, гуцул, як називає його Катя, бо він, каже,  виглядає зовнішньо як ті гуцули, яких ми звикли бачити на картинках. У неї в родині були і шістдесяники, і кагебісти, просто дві крайнощі. Так що чимось ми з Катею близькі – напевно нашим західним корінням і поглядами.

День восьмий

Мігрень. Одне слово, яке описує сьогодні. Нестерпний головний біль , нудота, притуплена свідомість. У деякі моменти мені здається, що сходжу з розуму.  Біль відсуває свідомість на другий план і стає головним, нічого не відчуваєш, окрім нього. Думки плутаються, та і важко назвати це думками, щось на зразок загублених уривків, які безмістовно в’яжуться тепер докупи. Важко говорити. Вимагається зусилля, щоб зрозуміти поставлене питання і дати на нього відповідь.  Тоді напевно десь  на короткий час і включається свідомість, бо хочеться відповісти правильно. Денне світло ріже в очі, важко дивитись, воно стає подразником, якого треба уникнути. Навіть заплющивши очі, все рівно відчуваю, як воно боляче б’є по них і накриваюсь з ковдрою по саму голову. Тоді я маю зовсім нездоровий вигляд. Я дивлюся на себе в дзеркало і бачу, як навіть змінюється колір обличчя. Єдина здорова думка, яка пульсує увесь цей час : Боже, поможи, зглянься, дай сили.

Нарешті під вечір стало краще. Відчуваю голод, усе-таки вже більше 24 год я нічого не мала в роті, і втому. Найгірше, що відчуваю, як цей біль виснажує мій мозок, втомлює емоційно.  Я розумію, що пам’ять, увага , концентрація в такі моменти мають просто від’ємний показник, а потім ще потрібно трохи часу, щоб вони піднялися на свій рівень.  Боюсь, що з часом цей рівень буде понижуватися. Я розумію ,що з віком воно, мабуть, у всіх так, але мігрені – це ще один  контриб’ютор у моєму випадку. 

День дев’ятий

Мігрень відійшла. Тільки от півдня я провела, борячись із втомою.  Моральною .Тому будь-яка розума активність замінилась фізичною, а точніше кулінарною. У мене рідко виникає бажання щось приготувати, тим паче собі, а тут закортіло. J Таке теж потрібно. А ще на квартирі дуже багато книжок в шафі, треба їх ретальніше дослідити.

День десятий

На завершення дня слухаю новий альбом Океану  Ельзи.  Поруч підписана листіка, яка чекає свого адресата. Завтра вирушить до нього. 

фідбек про мій стиль життя

Вперше за останні кілька років я спокійно жила протягом двох місяців. Відрядження стало свого роду відпочинком. Окрім ходити на роботу, мене більше ніщо не турбувало.  Не потрібно бігати усі вихідні по Львову, вирішувати купу справ в один день, ритм тут сповільнився. Я могла валятись годинами зранку в ліжку, що собі дозволяла дуже рідко, тоді неквапливо смакувати ранкову каву і переглядати стрічку новин, читати, дивитись фільми, просто бродити по місту, якщо хотілось фізичної розминки.  А тут я подумала, що цей такий новий ритм для мене – для більшості він звичний, щоденний.  Це я завжди кудись спішу, начебто не встигну. В такій гонці і забуваю жити, дозволяти собі якісь миттєві задоволення, робити те, що люблю, або просто нічого не робити і насолоджуватись цим! Я відчуваю,  як на мені починають з’являтися перші ознаки такого спокійного життя – зайві кілограми. Організм просто перебуває у стагнації, в тихому розміреному існуванні, він отримує свою щоденну восьми або й дев’ятигодинну порцію сну, розмірене триразове харчування, а не коли вийшло і що-небудь, прогулянку свіжим повітрям, порцію бездіяльності.  Вперше я сиджу і думаю, що мені ще зробити, знаючи, що в той же час у Львові питання було б як все встигнути.  І ще я можу дозволити собі трохи байдикувати. Так, що в моєму сприйнятті світу завжди сприймалось як непотрібна розкіш.  Я іду в свою улюблену тут кав’ярню і насолоджуюсь кавою. Просто тому, що мені хочеться смачної кави і подивитись на людей. Я щось читаю за столиком, броджу потім магазинами у пошуках сувенірів та листівок.  Я балую себе смаколиками, що завжди вважала даремною тратою грошей.  Тут я просто прожила ці два місяці для себе, даючи своєму виснаженому організму відпочити.  Я знаю, що повернувшись назад, не зміню стиль свого життя, така моя природа, постійно бути в русі, кудись бігти і планувати сто справ на день. Може тому, що десь тоді я відчуваю свою потрібність, значущість кожного дня. Щось зробив. Хоча це щось зробив в мене ніколи не асоціювалось щось зробив для себе. Зробив, бо… і список закріплюється обов’язками, відповідальністю,  прости словом «треба». Але жити теж треба. Чомусь елементарні життєві насолоди я вважала зайвою розкішшю, не дозволяла собі, хоч мого бюджету на це вистачало. Мабуть, дається взнаки суворість виховання в дитинстві і звичка обходитись мінімальним. Але якщо в цьому житті не відчувати його смак, то коли тоді.  З усього, висновок один – серед роботи, щоденних зобов’язань треба не забувати одне – дозволяти собі жити. Бо потім уже буде пізно.